Наш хлопчик народився 1 у листопаді 2007 . Маленький герой — 57 см та 4700. Він був довгоочікуваною дитиною. Ми з моїм чоловіком чекали на його народження чотири роки, і коли ми були практично у відчаї, Бог послав нам нашого маленького янголятка. Щастя в нашій родині не знало меж, і лише після народження нашого Саші ми зрозуміли, що таке сім'я, справжня, повноцінна сім'я!
Ідилія тривала до 3-х місяців, коли ми вперше потрапили до лікарні ім. Резніка у важкому стані через алергічні прояви з діагнозом атопічний дерматит (по всьому тілу мокнучі рани, особливо голівка). Лікар, завідувачка грудного відділення Стобецька С. А., до якої ми потрапили на лікування, сказала: «що Ви собі думали, ще день-два — і Ви потрапили б із сином у реанімацію, це ж голівка, відкрите тім'ячко, а у Вас такі рани».
Але як ми можемо пояснити, що ми виконали всі вказівки місцевого педіатра, який поставив діагноз нашому синові — вітрянка. І до всі наступні дзвінки та питання про що висип не схожий на вітрянку, у протягом місяця нам казали, що це вітрянка. У немовлят вітрянка протікає трохи інакше. Наносьте діамантовий зелений на все кілька разів на день.
Потім вони так рознервувалися, що тепер У Саші алергія на всі спиртовмісні розчини. Ми одужали, повернулися додому і були щасливі, але недовго. Практично до року ми були «постійними клієнтами» медсестринського відділення лікарні Резнік. Я думав, що пам'ятатиму крики свого сина, його сині та проколоті руки від крапельниць, синці на його сідницях від антибіотиків, ... до решти свого життя.
Але доля мала інші плани, і ще було багато чого згадати: у 11 місяці ми прибули до хірургічного відділення Обласної дитячої клінічної лікарні з діагнозом — гострий гнійний парапроктит, схожий на норицю. Цей страх перед операцією, крики мого сина, коли його заносили до операційної, мій син після операції під наркозом, який був зроблений дуже погано. Боже суддя тому анестезіологу.
Операцію було заплановано на 16,00 напередодні, а її зробили о близько дев'ятої вечора. А якщо я була зайнята важливішими операціями або просто пацієнтами, це просто крик серця, бо моєму маленькому не дозволяли ні їсти, ні пити. Як я можу це пояснити дитині?! Коли ми з чоловіком діяли нам на нерви, і мій чоловік пішов шукати анестезіолога, бо це було єдине пояснення затримки операції на годину, на півгодини, ще на сорок хвилин, і і так далі... Ніхто з медичного персоналу не міг його знайти.
І замість того, щоб вибачитися за таке запізнення, цей лікар підходить до операційної з чашкою чаю та обурено запитує, що сталося, що за пошук — я вже тут, і чи не можна мені випити чаю? Ми у нас не було слів, і що ми могли сказати, зрештою, ми не могли сперечатися з нім перед операцією? Після такої анестезії наш малюк майже чотири години постійно кричав. Це був кошмар. Але ми вижили і пережили це. Ми одужали, повернулися додому, і Вдома, як то кажуть, і повітря лікує. Коли він перейшов на другий курс, алергії почали турбувати нас рідше.
Як казали самі лікарі, ми поступово їх переросли. Не незважаючи на всі ці хвороби, лікарні, ліки, крапельниці, ін'єкції, страх мого сина перед всіма незнайомцями, навіть його хрещеними батьками, він боявся, хрещена мати ненавмисно зайшла в білу куртку, і мій син так кричав, не Мені потрібно більше Коль-Кола, я більше не хворий..., наша дитина дуже швидко розвивалася: він почав ходити в 10,5 місяців, У 1,2 він знав усі кольори (він навіть міг розрізняти світло-зелений від зеленого, синій від світло-блакитного), він почав говорити дуже рано, до двох років Сашенька вивчив усі літери, всі кажуть: «Молодці, батьки!» «Який ми молодець, він сам їх вивчив завдяки букварю, що говорить, та розвиваючим мультфільмам, які він сам просив увімкнути: ««Мамо, зіграй мені мультфільм про зайчика, я навчуся». з нім літери».
Ми не могли і не можемо натішитися нашим синочком. До того ж він росте таким добрим, не скривдить навіть мурашку. Якось побачила мурашку біля його ліжечка, ну й хотіла знищити, а він каже: «Мамо, ти його на вулицю відпустиш, у нього ж дітки, так?» Як він любить квіти, ми живемо у приватному будинку, і квітами прикрашає двір наша бабуся, напевно, вона й прищепила любов до них, він їх і садить, і поливає, і прополює. Усі тільки й дивуються, який у Вас чудовий синочок. У 2,0 рочки, завдяки дідусеві й татові, він уже розрізняв і знав назви всіх інструментів: і молоток, і пилка, і гайка, і болт, і болгарка, і зварка, а як він любить забивати цвяшки. Ну звичайно, і бешкетник трохи, як усі дітки. Загалом, улюблена і єдина дитинка. Коли, здавалося, усе потроху налагодилося, і можна було жити далі й радіти життю, доля піднесла черговий неприємний подарунок: у лютому 2010 року захворів чоловік, довелося прооперувати — спинна грижа, варикозний радикуліт.
Стало дуже сутужно і важко. Адже я в декреті із синочком, а він єдиний годувальник. Але ми пережили і це. Чоловік вийшов на роботу раніше, ніж належить після операції, і через це в нього тепер сильно кульгає здоров'я. Наче життя знову почало налагоджуватися, стали готувати Сашка до садочка. І ось 12 липня ми вперше пішли в садочок, але ненадовго — через чотири дні ми захворіли на застуду. І почалося: тиждень ходимо, два із застудою вдома. Спершу хотіла все це кинути і сидіти з ним удома, але розуміла — дитині потрібен розвиток, спілкування з іншими дітками, адже попереду школа — треба його адаптувати до життя в суспільстві. І ось чергова застуда, затяжний бронхіт, потім отит, потім кон'юнктивіт. Усе це він переносив дуже тяжко, почалися проблеми з апетитом, він став млявим, сумним, малорухливим, з'явилися сильні синці під очима, дивна температура стрибала то 36,6, то 37,5. Їв дуже погано, коли питаю, що сталося, що болить? Він каже — я втомився, і тримався іноді за животик.
Я викликала педіатра, щоб вона прослухала й оглянула дитину, після чого вона сказала здати аналіз крові. Як нам сказали, результати аналізів були характерні для застуди. З 20 на 21 вересня 2010 року я переодягала Сашка, і він підняв рученята вгору, щоб вдягнути футболку, я помітила в нього з лівого боку на рівні животика якусь припухлість. Питаю: «Болить?», — «Ні». Трохи натискаю: «Болить?», — «Ні». Злякалася, звичайно, так, аж ноги підкосилися. Але дитині ж страх не можна показати. Думала, може печінка, може підшлункова, може, може. Адже я ж не лікар.
Півночі просиділи з чоловіком в Інтернеті, і так робимо запит, і так, але ж це все припущення, у погане вірити не хотілося. Дочекалися ранку, телефоную записатися на УЗД Центр Резніка, усе зайнято на сім днів наперед. Можуть записати, можливо, на 23 вересня. Я записуюся, а в самої душа не на місці.
Передзвонюю на УЗД знову і прошу нас прийняти хоча б 22. Лікарка, яка робила УЗД, дай їй Боже здоров'я за її розуміння і доброту, вислухавши мої пояснення, чому так терміново треба і що турбує дитину, запропонувала нам приїхати вранці до їх відкриття, до всіх записів на чергу, і вона нам зробить УЗД. Як заходили ми в кабінет, я пам'ятаю чітко, у душі жевріла надія, що все не так страшно, усе буде добре.
Але коли нам сказали, що це за припухлість, у мене земля пішла з-під ніг, у мене всередині все горіло, усе кричало, усе протестувало, мені хотілося себе вщипнути і прокинутися від страшного сну, я не вірила, що це відбувається з моїм улюбленим, єдиним, рідненьким чоловічком, це відбувається з нами. Але ж треба було стриматися, продовжувати усміхатися цьому сонечку, попри все.
І найстрашніше — як пояснити дитині, чому ми замість дому їдемо в іншу лікарню, чому там ночуємо, чому йому колють літачки (так ми назвали катетери) в рученята, навіщо беруть кров, я ж не хворію, мамо? Навіть коли ми їхали до Києва на консультацію, я в душі сподівалася, що це якась помилка.
Так, тепер я розумію: усе, що відбувалося з нами, а точніше з моїм синочком до цих днів, було нестерпно важко, але переживано. Зараз у нас почалося пекло. Ми придумали історію, що нам усією сім'єю треба підлікуватися, і до Києва ми їздимо в санаторій. Уколи й літачки роблять і Саші, і мамі, і татові. Нам треба трохи потерпіти, і ми всі будемо здорові. Одного разу він запитав, а чому в мене тут м'яко, а тут (показує на пухлину) твердо? Ми придумали казку, що там, де твердо, у животику оселився злий мікроб, і ми лікуванням його звідти виганяємо, залишилося ще трішки. Але це для нього ми говоримо зараз, а що говорити далі? Щодня серце розривається на частини, коли він дедалі частіше притримує хворий бочок. Питаємо: синочку — там болить? А він каже: ні, я ж чоловік, і просто мовчки йде. Який же він сильний, мій маленький герой-мученик, адже йому немає ще й трьох років. Я питаю у Бога: невже це янголятко мало настраждалося за своє таке маленьке життя?
Навіть медсестри дивуються, що він тільки скривиться і жодного разу не заплакав — ні під час крапельниць, ні коли «комарик кусає пальчик», а ще й розповідає їм різні історії. Я вірю, що він упорається і з цим страшним випробуванням у житті! Він у мене найсильніша, найдобріша, найрозумніша й найчуйніша дитина у світі! Він переможе цю хворобу, попри страшний діагноз — нефробластома лівої нирки, III стадія.
Пухлина Вільмса — це ембріональна аденоміосаркома нирки. Вона трапляється переважно в дитячому віці й досить часто поєднується з вадами розвитку інших органів і систем. Пухлина у вигляді вузла може виявлятися в будь-якій частині нирки, і що найстрашніше, доволі швидко росте та має велику схильність до метастазування, що відбувається при залученні в пухлинний процес судин нирки, якими й відбувається дисемінація.
Орієнтовно вартість операції становить від 10 000 гривень до 10 000 доларів.
Усе залежить від того, як поведеться організм дитини під час операції. Потім належить курс післяопераційної хіміотерапії, тривалість якого визначать після гістології видаленої пухлини.
Орієнтовно лікування після радикальної нефректомії (видалення нирки й усіх уражених органів) за нашим діагнозом Пухлина Вільмса стадія III таке: хіміотерапія протягом 24-65 тижнів разом із променевою терапією. Яка кількість препарату Космегену нам знадобиться, ми поки що й припустити не можемо до проведення операції. Його вартість приголомшує: 1 флакон Космегену коштує в межах 70 євро. А адже ще й інші медикаменти, шприци, системи,
Лише томографія при встановленні діагнозу нам обійшлася в 1045 грн., ми самі купили всі препарати для хіміотерапії перед операцією.
Зараз наша сім'я докладає всіх зусиль, щоб зібрати гроші на операцію і лікування нашого синочка.
Але вже розуміємо, що самотужки впоратися з такою бідою ми не зможемо, тому звертаємося до всіх людей з благанням і проханням допомогти врятувати нашого синочка, наше щастя, нашу радість, нашу надію, наше життя.
Допоможіть повернути дитинство і нормальне життя цій маленькій, але такій сильній духом людині. Заздалегідь вдячні всім за Вашу допомогу!
Дякуємо р/а «Бомонд» за безкорисливу допомогу в розміщенні величезної кількості білбордів. Загальна кількість щитів 60 шт.
Алла дуже вдячна всім, хто допомагає їм вилікувати єдиного, довгоочікуваного синочка!
