Після народження мені було поставлено діагноз – уроджена внутрішня оклюзійна гідроцефалія. У віці 6 місяців мене прооперували: встановили шунт, який виводив зайву рідину з третього шлуночка головного мозку Після проведення оперативного лікування мій стан трохи покращав, але часто спостерігалася ліквородинамічна криза. Незважаючи на це, я могла відвідувати школу, а також займатися в музичній школі з класу скрипки

Влітку  2005 роки мене стали турбувати сильні головні болі та блювання. Ми звернулися за допомогою до нейрохірургу, який повідомив про те, що настав час проводити хірургічне лікування вдруге, оскільки відбулася дисфункція шунта.

5 липня 2005 роки мені замінили неробочий шунт на новий. У протягом шести місяців після операції я знаходилася на індивідуальному навчанні, тому що почувала себе не дуже добре. Після того, як мій стан покращився, я змогла повернутися до звичайному ритму життя: відвідувала школу та продовжила займатися в музичній школі, яку закінчила з відмінністю в 2008 року.

У 2013 році я стала студенткою факультету журналістики Національного університету «Одеська юридична академія». Мрії стали збуватися, і у мене промайнула думка про тому, що так буде і далі. Я вважала, що нічого страшного вже статися не могло. Але життя склалося інакше.

У лютому 2015 роки мене знову почали турбувати сильні головні болі. Ми з батьками поїхали на обстеження до нейрохірургу, та він виявив дисфункцію шунта. Я дуже сподівалася, що після чергового хірургічного втручання зможу повернутись до повноцінного життя, але перебування у лікарні затяглося.

У червні 2015 роки мене прооперували, встановивши нову систему шунтування, але післяопераційне відновлення супроводжувалося підвищеною температурою і припухлістю по ходу шунта. Виникло інфікування системи, яке спричинило ще два втручання. Але вони дали лише короткочасне поліпшення.

4 серпня я потрапила до реанімації Головного військового госпіталю МО України з діагнозом – менінгіт. Можливості лікаря, який мене оперував, було вичерпано. Головні болі були настільки сильними, що я втрачала свідомість 5 щодня. Не допомагали навіть наркотичні препарати.

У Києві мені видалили шунт, оскільки він перестав функціонувати, а шлуночки головного мозку практично атрофувалися. Потрібно було повернути їх у нормальний стан і провести вентрикулоцистерностомию (штучно створити шлях для відтоку ліквору).

Але диво не сталося, шлуночки не розширилися, і знову довелося поставити шунт. Наступна його дисфункція трапилася за місяць, потім було ще кілька хірургічних втручань. Але вони не приносили бажаного полегшення. Лікарі вирішили встановити ще один шунт, але вже в спинномозковий канал поперекового відділу хребта. 

Ця операція була дуже ризикованою, оскільки мене могло паралізувати. І, до того ж, таке втручання лікарі виконували вперше. Не можу сказати, що вона пройшла вдало. Мене щодня турбували сильні болі в спині та оніміння у правій нозі. Бувало так, що я майже не відчувала ногу і просто тягла її за собою. Але вчилася жити із тим, що є.

Більшість мого життя проходила у лікарні. Мене турбували то головний біль, то біль у спині. Мені часто змінювали шунти, оскільки вони не функціонували. Мене навіть двічі оперували з приводу ліквореї. Ось уявіть, зі спини без зупинки біжить рідина, рану щодня зашивають, не можна вставати, але ефекту від цього немає.

У серпні я перенесла 17-ю операцію із заміни шунта і думала, що, нарешті, все закінчиться. Я  адже влаштувалася на улюблену роботу, навчалася у магістратурі та просто раділа життю.

У грудні 2018 року я почала відчувати сильні болі в попереку та оніміння нижніх кінцівок. Але найбільше мене насторожила температура 39,4, що нічим не знижувалася. Я звернулася з цього приводу до невролога та нейрохірурга, але вони нічого поганого не запідозрили: тільки призначили протизапальні препарати та порадили не створювати собі зайвих проблем. Кожен другий болить спина і нічого, живуть люди. 

Я чітко пам'ятаю той злощасний день та день перед цим. Загалом, нічого не віщувало біди. 17 грудня, у понеділок, близько 22:00 я повернулася з роботи; думала ще щось приготувати собі на завтра, щоб уранці довше поспати, але зрештою вляглася спати.

Близько п'ятої ранку я відчула ломоту в суглобах (адже у кожного таке буває?) і вирішила виміряти температуру. Термометр показав не надто гарну цифру – 39,4. Але я не особливо злякалася, бо два тижні тому була ідентична ситуація із температурою. Тоді я здала аналіз крові та пройшла МРТ-дослідження, які нічого поганого не показали. Єдине, що тоді мене ще турбувало – сильний біль у попереку, сонливість, слабкість у ногах. Але й це у всіх буває після перевтоми, чи не так? Я звернулася з цього приводу до невролога та нейрохірурга, але вони нічого поганого не запідозрили, тільки призначили протизапальні препарати.

Того страшного вівторка (18 грудня) я і подумати не могла, що вже за добу я не встану з ліжка. Хоч якась думка і промайнула, що це проблеми з хребтом, але я спробувала забути про це, тим більше, що лікарі нічим не могли допомогти. Думала збити температуру і бігти на роботу, бо цього дня мало відбутися.  річні збори з підбиттям підсумків роботи співробітників проекту. Таке ж було вже і все пройшло добре, але не цього разу.

 Через кілька годин я зрозуміла, що ні на яку роботу не піду, тому що температура не знижувалась навіть після прийому трьох видів препаратів, і на додаток з'явилося оніміння в ногах, яке заважало мені навіть дійти до туалету. Цей похід забирав у мене біля 10 хвилин. Біля 18:00 я зателефонувала мамі та повідомила неприємну новину. Через 3 години вона була у мене у квартирі. Я ледве дійшла до дверей, щоб відчинити її мамі. Вона близько п'яти разів подзвонила у дзвінок, а я ледве пересунула ноги. В очах темніло і здавалося, що це кінець!

У 02:00 мама викликала швидку допомогу, бо чекати далі не було чого. До вищезгаданих симптомів додалася нудота. На приїзд лікаря ми чекали годину. У 03:00 у квартиру зайшли фельдшер із медсестрою. Лікар мало не з порога кинувся заповнювати папірці, а на мене навіть не глянув. Я вже мовчу про те, що мені не виміряли температуру та тиск. Далі пролунала фраза, яка мене взагалі вразила. Лікар запитав, чому ми викликали швидку у такий час? Невже не могли зачекати до ранку? У мене ж немає проблем із серцем, тож можна очікувати! Потім пролунала не менш дивна фраза: "Навіть якщо ви хочете їхати в стаціонар, то нам нема чим вас забрати, тому що ми приїхали легковим автомобілем".

"Нормальну" швидку ми чекали ще близько години. Але й після цього сюрпризи не скінчилися. Лікарі довго не могли вирішити, що робити зі мною. І лише після того, як поставили попередній діагноз – менінгіт (це за відсутності головного болю), погодилися доставити мене до лікувального закладу. Пересуватися я мала самостійно, бо не було людей, які б допомогли спустити мене на ношах. Це в той час, коли медсестра та водій сиділи в машині.

До лікарні ми доїхали за 20 хвилин більш-менш благополучно, якщо не вважати, що мої ноги падали з нош, як тільки ми зустрічали ями. Черговий інфекціоніст зайшла до машини та сказала, що я пацієнтка іншого профілю. Сказати-то сказала, але невролога чи нейрохірурга ніхто не викликав. Нам довелося їхати до іншої лікарні.

У 05:00 я переступила поріг приймального відділення київської лікарні № 7. Так, саме переступила, бо ніхто не виявив бажання надати навіть сидячу каталку. Там мене оглянула невролог і сказала, що нагода складна і допомога мені тут не нададуть, тож краще поїхати додому і заспокоїтися. Мама наполягла на госпіталізації, тож я залишилася там. Лікарі не знали, що зі мною робити: пунктувати боялися, тому просто кололи знеболюючий препарат. Там я пробула добу.

Вранці 20 грудня ми вирішили змінити лікувальний заклад, тому що я вже практично не відчувала ніг. Але для того, щоб доставити пацієнта до іншої клініки, потрібно було викликати приватну швидку. Тому що, як виявилось, у лікарні немає власних машин.

Коли я опинилася в наступному лікувальному закладі – одразу потрапила до реанімації. Я не до кінця розуміла всю серйозність ситуації, намагалася жартувати і просила лікарів мене швидше вилікувати, тому що в мене через тиждень мав відбутися корпоратив, а я вже купила червону сукню для цього заходу.

Те, що я ще довго не вийду звідти, я зрозуміла, коли перестала відчувати живіт та ребра. Тоді на очах з'явилися сльози, а діагноз лікарів пролунав як вирок – поширений арахномієліт з ураженням філаментів «кінського хвоста». 

 Ще позавчора я планувала відпустку, а сьогодні стала заручницею свого тіла. У реанімації я провела 10 доби, мені видалили люмбально-перитонеальний шунт, який і спровокував арахномієліт, кололи ''ударну'' дозу антибіотиків та стероїдних препаратів.

Перед Новим роком мене перевели до палати. Здавалося, що все має бути краще, адже на носі свято, на яке чекають і дорослі, і діти! Ой, як я чекала на новорічне диво… Але воно не сталося. Я заснула під бій курантів, залишаючись заручницею того, що все життя підкорялося мені. Декілька днів залишалося до Різдва, а дива не було.

Через півтора місяці після того, як мене паралізувало, я змогла поворухнути лівою ногою. На щастя не було меж. А коли по тому 3 місяця від моменту прояву захворювання я зробила перші кроки – розплакалася від щастя. Спочатку я змогла пройти 10 метрів, а зараз, після закінчення 11 місяців боротьби, я проходжу 1 км, спираючись на палицю.

Але нові труднощі прийшли разом із першими заморозками. Я практично не стою на ногах, коли на землі є хоч маленький шар льоду, а отже, заняття на вулиці з техніки ходьби стають неможливими. Мені можуть допомогти в реабілітаційному центрі Києва не прогаяти те, що вдалося досягти завдяки щоденним тригодинним заняттям, але день перебування там обходиться в 1000 грн. Для моєї родини це непідйомна сума, а я так не хочу знову опинитися в інвалідному візку. За 11 місяців боротьби було витрачено близько 400 000 грн.

 Якщо зробити перерву хоч на 2 тижня – м'язи забувають про те, чому ''навчилися'', і доводиться починати все наново! А я так хочу забути про хвороби! За 23 року я перенесла 19 хірургічних втручань і сподіваюся, що це остання перешкода на шляху до щастя! Допоможіть мені його відчути! Я дуже хочу ходити без допоміжних коштів та вірю у допомогу небайдужих людей!                                                                                         

З повагою, Марія Левицька

З травня 2015м. по січень 2019м. благодійним фондом для Марії було зібрано 17 694,00грн. та надано допомоги на 85 531,48грн.