Всем привет, я Данил, 21 год і ось моя історія. 

Кожен із нас вірить у те, що беда його не коснется. Ми читаємо новини, узнаємо про гостях чужих людей, обговорюємо це з рідними, друзями, колегами. Ми відчуваємо, але завжди думаємо про те, що зі мною і з моєю сім'єю цього ніколи не станеться. Будь то авария, хвороба або втрата близького людини. 

Моя сім'я думала так само. Усе змінилося у 2010 році 14 січня . Я пам'ятаю той Новий рік. Ми святкували його за традицією, з друзями сім'ї. Нам завжди було весело разом, ніхто й думати не міг, що зі мною щось не так. Мій стан на той момент був не найкращим, я був дуже блідим,  на одному з фото це було особливо помітно, але, звісно, я і мої рідні не надавали цьому значення. Це ще раз доводить те, що більшість людей виключають варіанти чогось поганого і серйозного. Усе почалося зі звичайної застуди. Температура, кашель, нежить, горло — усе як у всіх. Крім цього були синці на тілі, але ми думали, що це я на карате необережно займаюся. Я ходив на карате близько 8 років, любив їздити на змагання, радів кожній нашивці на поясі, і так, у мене був чудовий тренер, частенько хвалив мене. Повернімося до застуди: мама довго не могла мене вилікувати, тому ми вирішили здати загальний аналіз крові в міській лікарні, після чого нас направили до Донецька, де після безлічі аналізів мені поставили діагноз апластична анемія. Я не говоритиму, як складно було і все таке, просто скажу, що, напевно, кожен, хто стикається з якимось горем, проходить через кілька стадій: неприйняття, усвідомлення, депресії і тільки потім до якогось рішення. Усе це дуже індивідуально, хтось може витратити на це менше часу, але це неминуче. Людина, яка жила спокійним життям, розв'язуючи рутинні проблеми, не може бути до цього готова. Тому всі вже мають навчитися виключати найгірші варіанти не в себе в голові, а в клініках, звісно, у цьому мають допомогти хороші лікарі. Нам призначили лікування, сказали, яку суму грошей готувати, пояснили, що може надалі знадобитися пересадка кісткового мозку, але мені з цим пощастило: моя рідна сестра, з якою ми двійнята, для мене ідеальний донор. Знайти донора дуже складно, тому так, мені пощастило. Але пересадки не було, лікування мені допомогло. Я перебував у лікарні 4 місяці. Тоді все місто допомогло моїй сім'ї, за що я і мої рідні дуже вдячні. Треба віддати належне моїй сім'ї: ми ніколи не опускали рук, ми жили з надією і з вірою в краще. Але в кожного були думки, яких ніхто не промовляв уголос. 

Мене відпустили додому, де я продовжував лікуватися, мені призначили таблетки, потроху ми зменшували дозу і зрештою я перестав їх приймати. Удома не могло бути як раніше, але вдома було добре. Звісно, через гормони я переставав упізнавати себе в дзеркалі, рідко кудись виходив, мені була небезпечна будь-яка інфекція, але мої люди залишилися зі мною. Двоє моїх друзів часто приходили до мене, але все моє оточення спілкувалося зі мною як з людиною, яка сильно хвора, я не пам'ятаю, коли це все припинилося, напевно, відтоді, як я сам почав забувати про свою хворобу. Я взяв себе в руки і схуд, відчув себе нормальною людиною і почав знову спокійно жити, здаючи аналізи щомісяця. 

Минуло сім років, і черговий аналіз, м'яко кажучи, не втішив мене. Мою сім'ю буквально охопила паніка, за цей час ми перестали жити у страху.  Але цього разу ми вже знали, що робити. Ми пройшли обстеження в Одесі та Києві, діагнози не збігаються, як і лікування. За будь-якого розкладу це рецидив, і мені потрібна допомога, моя сім'я не впорається самотужки,  у нас немає підтримки рідних, як це було у 2010 році, нам довелося виїхати з рідного міста через АТО, моя сім'я залишилася наодинці з цією бідою. 

У кожного з нас свої плани на життя, у мене грандіозні, я щиро сподіваюся, що мені вдасться їх втілити.